дивно воно якось. у тебе залишилось тільки дві речі що зараз важливі. перша що тобі хочеться нарешті щось написати уже декілька днів. думки рояться коли йдеш гарними вулицями містаі стежкоюсеред поля. ідей безліч. та коли ти нарешті берешся за те щоб писати хоть щось виникає цікава штука. заряд батареї на ноут буці витримає ще 23 хвилини. і тоді прийшло дивне відчуття. ти розумієш про те що ти хочеш писати саме про те що час іде. думки які ти боїшся сказати зараз тільки через свої комплекси можуть більше ніколи не бути сказані...час іде! його все менше. так хочеться багато сказати і не можеш зрозуміти що саме важливіше ти починаєш думати і нервувати...а час все одно йде. ЧАС!ЧАС?ЧАС...хочеться опустити руки. часу обмаль. думки не сказані, та хочеться на повні груди вигукнути останні слова які стануть немов знак оклику твого життя! ти занурюєшся в своє я...час іде. заряду батареї все менше. приходить розуміння що все колись закінчується і потрібно все робити акуратніше щоб не витрачати час на безглузді виправлення того що все одно не буде важливим для тебе...а що важливе? заряду майже немає. але є віра. і вона помре останньою. але є сила. і вона допоможе гордо підняти голову прийняти все. і є душа. а душа безсмертна. її ніщо не знищить. тому боятись треба тільки про те, щоб сказати побільше поки заряд є. і в останні секунди поки ще є заряд ти жмеш ентер